Кожне місто має свої символи, але деякі відрізняються своєю моторошністю та історією. Східна державна виправна колонія стала історичним здобутком Філадельфії. У її стінах проживали відомі бандити, що зробило її більш відомою та бажаною для екскурсій. Далі на iphiladelphia.net.
Створення в’язниці
Східна державна виправна колонія — це колишня американська в’язниця у місті Філадельфія, штат Пенсильванія. Ідея її створення виникла у 1787 році у будинку батька-засновника Бенджаміна Франкліна. Але цей рік не став початком відліку існування й натяку на зведення будівлі. За створення проєкту взялись лише у 1821 році. Роботу отримав відомий британський архітектор Джон Хевіленд. Його бачення проєкту не було схожим на щось, що до цього існувало у США. Він надихнувся в’язницями та притулками, які були побудовані починаючи з 1780-х років в Англії та Ірландії. Тому майбутня будівля повинна була отримати свіжий для Америки вигляд, що пізніше й сталось. Однією з задач, яку поставили перед архітектором — це надати в’язниці неоготичний вигляд. Все це зроблено для того, щоб вселити страх тим, хто хоча б думав про вчинення злочину. Адже ця будівля стала б їх житлом на певний період часу.
Будівництво розпочалось із великим завзяттям, адже країна ніколи ще не бачила такого закладу, і це стосувалось не лише самої споруди, а й такої в’язниці. Вона вважалась першою в історії світу справжньою пенітенціарною установою. Комплекси складались з крил камер, які випромінювали світло у вигляді половини або повного кола від центральної вежі. Але також таке планування було зручним, адже в’язниця могла перебувати під постійним наглядом охоронців. Сама будівля складалась з восьмикутного центру, від якого було з’єднання з коридорами сімох одноповерхових камер. Але пізніше кількість була збільшена, через переповнення установи в’язнями. Кожне приміщення мало два ряди великих одиночних камер. Архітектор постарався над тим, щоб кожна кімната була облаштована опаленням, яке включалось кожної зими, гарячим водопостачанням, водопровідним краном, туалетом та окремими тренажерними майданчиками, які в ширину були такі ж, як і камери.
Про зручність годування також подумали, тому зробили спеціальні прямокутні отвори, щоб передавати їжу ув’язненим. Додатково вона слугувала передачею документів. Для того, щоб кожен охоронець міг непомітно спостерігати за поведінкою заарештованих, в камерах були встановлені вічка.
Початок роботи
2 жовтня 1829 року в’язниця почала функціонувати повною мірою. Але будівництво продовжувалось. У цей час кількість засуджених росла, тому ідея семи одноповерхових блоків пішла у забуття. Натомість проєкт розширили до п’ятнадцяти двоповерхових блоків. І останній став притулком для в’язнів з найгіршою поведінкою. Після розширення будівля могла розмістити у своїх стінах 450 засуджених. Установа стала першою з революційною системою ув’язнення в Східному штаті. Вона отримала назву “система Пенсильванії”. Революція полягала у тому, що ув’язнених заохочували отримати окреме від інших приміщення, як форму реабілітації. Щоб кожен затриманий не зійшов з розуму, охоронці повинні були відвідувати кожного засудженого щодня. Але першими, хто був розміщений у нову в’язницю, були дрібними злочинцями й отримували своє покарання за пограбування або крадіжки.
Мінімізація спілкування ув’язнених
В’язниця виглядала неперевершено зовні, але всередині кожен в’язень жив немов у пеклі. Всі спілкування були зведені до нуля. Саме для цього архітектор вигадував проєкти встановлення особистих туалетів всередині камер. Такий крок був зроблений, щоб жоден ув’язнений не міг ні з ким спілкуватись або передавати якісь повідомлення. Однак попри його зусилля в’язні знаходили спосіб контактувати. Через це Хевіленд не один раз був змушений перероблювати системи змиву.
Кожен ув’язнений мав змогу тренуватись на майданчиках, які були розташовані за їх камерами. Але й вони були обгороджені високими стінами, щоб засуджені не могли спілкуватись. На одному майданчику не могло знаходитись більше однієї людини, таке собі індивідуальне тренування. Коли в’язня супроводжували охоронники до будь-якого місця, задля забезпечення конфіденційності кожного, хто знаходився у стінах установи, їм на голову одягали капюшони. Але ті самі спортивні двори служили не лише місцем, де можна підтримувати фізичну форму, а й землею для садівництва чи утримання домашніх тварин.
Вплив церкви на виправну систему
У XX столітті церква мала доволі великий вплив на суспільство. Вона розглядала в’язницю як інструмент. Всі, хто був засуджений, мав змогу змінити свою гріховну та руйнівну поведінку. Весь той час, який ув’язненні повинні були провести наодинці зі своїми думками, міг допомогти замислитись над скоєним, що могло призвести до спокути та усвідомлення помилок. Тобто така виправна система слугувала не лише як покарання, але також підштовхувала до духовних роздумів та внутрішніх змін. У такому “перевихованні” були прихильники, які вірили, що ті, хто довгий час проживав у мовчанні та наодинці з думками про свою поведінку, могли стати щиро розкаяними.
Церква вплинула на в’язницю не лише виправною системою, а й внутрішнім оформленням споруди. Всередині зала була зроблена таким чином, щоб кожен, хто там знаходився, мав відчуття церкви. Двері, що слугували проходом для ув’язнених, були занадто малі, тому існують дві думки щодо цього оформлення. Перша — це мінімізувати можливість нападу ув’язнених на охоронців. Друга — це покаяння. Проходячи через такі двері кожен засуджений повинен пригнутись, що також можна розцінити за уклін, і це пов’язують з тією ж релігійністю в’язниці та каяттям зі сторони ув’язнених. А вікно, яке було одним з небагатьох, символізувало “Боже око”, яке повинно було дати натяк заарештованим, що Бог за ними спостерігає.
Різні в’язні та спроба втечі
Всі звикли, що у в’язницях можна побачити різних людей, від невинного грабіжника гаманців до жахливих серійних убивць. Але кого ніхто не очікує зустріти — засуджений собака. За легендою у 1924 році тогочасний губернатор Пенсильванії, Гіффорд Пінчот, засудив до довічного справжнього пса, якого прозвав “Собака-вбивця”. Причиною стало те, що той нібито вбив кота його дружини. Йому навіть присвоїли особистий номер ув’язненого. Але існує й версія, що він просто подарував свого собаку Пепа в’язниці, щоб той зміг підняти моральний дух заарештованим.
Але яка б в’язниця не була, кожен засуджений бажає з неї втекти. Так 3 квітня 1945 року двадцять ув’язнених змогли чкурнути зі своїх камер. Схема втечі була неймовірно схожою на сюжет книги Стівена Кінга “Втеча з Шоушенка”, адже як і герой роману, Енді Дюфрейн, обвинувачені вирили тунель на волю. Пізніше було виявлено існування тридцяти незавершених ям, над якими працювали в’язні.
Але у випадку цієї установи втеча була одним зі шляхів позбутись неналежного поводження з ув’язненими. Охоронці та радники закладу вигадували фізичні та психологічні катування: обливання льодяною водою на вулиці, і обов’язково взимку; прив’язування їх язика до зап’ястя так, щоб при спробі боротись з ланцюгами вони розривали його; прив’язування ув’язнених до крісел шкіряними фіксаторами не на один день; ті, хто мав найгіршу поведінку, потрапляли в підземельну яму, де не було доступу ні до світла, ні до людського контакту, що супроводжувалось нестачею їжі.
Сучасна доля в’язниці
У 1971 році установу вирішили закрити, але враховуючи, що у 1965 році їй надали статус історичної пам’ятки, знести її не було можливо. Тому доволі довгий проміжок часу стіни будівлі розвалювались, а місцевими жителями стали коти. У камерах почали проростати бур’яни, які заносило всередину вітром через шпарини та силу руйнування природи. Філадельфія викупила це майно й пропонувала перепланувати його. Після заяви від влади було навіть запропоновано декілька варіантів перебудови, наприклад, торговельний центр або житловий комплекс. Але ідеї були згорнуті, й в’язниця залиши свій попередній вигляд. І у 1994 році у будівлі відкрили музей. На екскурсію щороку приходять приблизно 200 тисяч осіб. Кожен може подивитись на камери, де провели своє заслання злочинці, одним з них був Аль Капоне.